Печінка білого ведмедя здатна миттєво вбити дорослу людину. Цей неймовірний, шмат м'яса містить таку дозу вітаміну А, що необережний гурман гарантовано отримає головний біль, втрату волосся, діарею та збільшення селезінки перед тим, як відправитись на той світ. Такою вже є фізіологія Ursus maritimus — морського ведмедя, чия наукова назва була остаточно закріплена Константином Фіппсом у 1774 році. Це найбільший сучасний наземний хижак, хоча технічно він є морським ссавцем, який еволюціонував для життя на кризі. Дорослі самці білого ведмедя можуть важити до 800 кілограмів і досягати майже трьох метрів у довжину. Чималеньке скупчення агресивного жиру та геніальна машина для вбивства, яка не може не викликати захоплення.
Генетичні дослідження, засновані на аналізі 79 геномів білих ведмедів, показують, що цей вид відокремився від бурих ведмедів десь між 479 000 та 343 000 років тому. Їхні шляхи розійшлися, і білий ведмідь обрав шлях абсолютного м'ясоїдства. Перші достовірні свідчення взаємодії людини та білого ведмедя датуються 8000 роками тому на острові Жохова в Сибіру, де стародавні мисливці вбивали цих гігантів, використовуючи кам'яні та кістяні інструменти.
Для циркумполярних корінних народів цей звір завжди був чимось більшим за просто джерело хутра. Інуїти називають його nanuq. Їхня мова містить безліч термінів: новонароджене ведмежа — це atiqtalaaq, а дорослий самець — angujjuaq, що буквально означає «той, кого треба боятися». Скандинавські вікінги, які колонізували Ісландію та Ґренландію, також поважали ведмедя, поетично називаючи його «жахом тюленя» або «загибеллю кита» (в останньому випадку, треба визнати, занадто поетично).
Живі білі ведмеді швидко стали цінним політичним капіталом. Ісландська історія XIII століття розповідає про бідняка Аудуна, який віддав усе своє майно за живого білого ведмедя, привіз його королю Данії та отримав взамін корабель, повний дорогих вантажів. Англійський король Генріх III у 1252 році отримав такого ж звіра від норвезького монарха. Ведмедя тримали в Тауері та виводили на довгому міцному ланцюзі ловити рибу прямо в Темзі. Сюрреалістична картина: білий ведмідь меланхолійно рибалить у середньовічному Лондоні, поки мешканці берегів Темзи тихо тремтять від жаху.
Фізіологія білого ведмедя негативно впливає на здоровий глузд. Їхня шерсть насправді не біла, а напівпрозора, позбавлена пігменту. Вона відбиває видиме світло, але пропускає тепло до шкіри, яка є абсолютно чорною. Ці волоски порожнисті всередині, що створює неймовірну ізоляцію, перетворюючи ведмедя на мобільну пухнасту теплицю. Існував навіть міф, що шерстяные ці працювали як оптоволокно, проводячи світло до шкіри та її нагріваючи, але це було спростування ще у 1998 році. Тим не менш, ведмеже хутро настільки добре тримає тепло, що на інфрачервоних камерах ведмідь майже невидимий — світиться лише його гаряче дихання.
Така теплоізоляція має свою ціну. При температурі від -20°C до -24°C ведмідь починає перегріватися, якщо йде зі швидкістю людини-пішохода. Він повільний. Рухається тундрою, як величезне авто, на якому забули встановити систему охолодження.
Білі ведмеді, строго кажучи, — це ліповори, тобто жироїди. Їхній шлунок здатний вмістити об'єм їжі, що дорівнює 10-20% маси тіла. Для виживання дорослому ведмедю потрібно понад 2 кг тюленячого жиру на день. І організм білого ведмедя засвоює приголомшливі 97% спожитого жиру. Білки йому перетравлювати складніше, бо для цього потрібна вода, а білі ведмеді майже не п'ють, отримуючи так звану «метаболічну воду» з розщеплення жиру. Чому вони не їдять сніг? Завеликі втрати тепла від холодного.
Самиці білого ведмедя демонструють дива витривалості. Після спарювання запліднена яйцеклітина не прикріплюється до стінки матки одразу — це явище називається відкладеною імплантацією. Самка перед пологами мусить набрати величезну масу. Але кліматичні зміни коригують біологію. Наприклад, у потеплішавшій Гудзоновій затоці, вагітна ведмедиця не може полювати через брак криги — й тому змушена залягати в барліг і голодувати від 4 до 8 місяців. Весь цей час вона не їсть, не п'є, не віддає сечу та не випорожнюється, переробляючи сечовину назад у білки. Дитинчата народжуються у грудні-січні сліпими, глухими і важать жалюгідні 500 грамів — 1 кілограм. Але материнське молоко має жирність 30-36% (як густі вершки), і до весни малюки виростають до 10-15 кг. Самці ж не беруть участі у вихованні.
А міф про те, що білий ведмідь закриває свій чорний ніс лапою, щоб злитися зі снігом, є абсолютною вигадкою. Вони просто чекають. Тюлені кільчасті (Phoca hispida), їхня улюблена здобич, еволюціонували, щоб мати гострі кігті на ластах для пробивання дихальних отворів у кризі. Ведмідь здатен відчути такий отвір за 3 кілометри.
Доречі, трохи географічно-лінгвістичного абсурду: свою назву Арктика отримала від давньогрецького слова arktos (ведмідь). Правда не через білих ведмедів, а тому що ці землі лежать під сузір'ям Великої Ведмедиці.
Білі ведмеді є завзятими мандрівниками. Вони мають величезні лапи, до 30 сантиметрів у діаметрі (трохи менше за сидіння вашого стільця), які чудово працюють і як снігоступи, і як весла. Ведмеді здатні плавати на величезні відстані. У 2008 році одна самиця пливла в морі Бофорта 9 днів поспіль, подолавши 687 кілометрів водою, втративши чверть своєї маси і, на жаль, своє однорічне дитинча.
З часом та прогресом мореплавства білим ведмедям відмовили у проживанні у Тауері та рибалці на Темзі у вільний час. Історія їх утримання у неволі досить сумна. У зоопарках вони часто страждають на «зоохоз» — психічний розлад, що проявляється у безперервному ходінні туди-сюди. Іноді їхня порожниста шерсть заповнюється водоростями, і ведмідь стає зеленим та виглядає як поганий жарт природи. З 1871 по 1973 роки до зоопарків та цирків було відправлено понад 2000 білих ведмедів.
Але працівники зоопарків та цирків можуть, принаймні, задовольняти якісь базові потреби ведмедя в їжі. Гірше те, що до них вже підбираються політики — а вони здатні задовольняти лише свої власні потреби. Нещодавно один незаслуженно відомий бункерний невіглас, який вже особисто водив корюшок на нерест, заявив, нібито косатки зграями нападають на білих ведмедів і розривають їх на шматки. І, начебто, з цього треба брати приклад, бо природа така. Клінічна галюцинація маніяка-псевдонатураліста.
Косатки (Orcinus orca) вбивають морських котиків, інших китів і навіть великих білих акул. Вони здатні перевернути білу акулу догори дриґом, щоб поласувати лише її печінкою. Але білі ведмеді? У науковій літературі немає жодного підтвердженого факту, щоб косатки формували зграї для систематичного полювання на білих ведмедів. Фантазія психопата, який намагається показати себе найвеличнішим мудрагелем та експертом з усього.
Білі ведмеді бояться моржів (Odobenus rosmarus), чиї ікла здатні становити неабияку загрозу. У 1930-х роках ґренландський мисливець задокументував, як морж ударив ведмедя іклами з такою силою, що розтрощив йому череп. Вовки можуть час від часу убити ведмежа. Але косатки, які не вилазять на суходіл (і навіть на лід) та не запливають туди, де крижини можуть пошкодити їм спинний плавець?
Конфлікт між людиною та білим ведмедем — неминучість. За даними наукового дослідження, з 1870 по 2014 рік у дикій природі було зафіксовано 73 напади білих ведмедів на людей, які призвели до 20 смертельних випадків. Натомість китобої та мисливці лише між 1890 та 1920 роками вбили близько 40 000 білих ведмедів. Люди виявилися набагато смертоноснішими та агресивнішими хижаками.
І хитрішими. Одна з інуїтських історій розповідає про стару жінку, яка, зустрівши білого ведмедя, вивернула свої рукавиці навиворіт, наділа їх на палицю і запхнула ведмедю в пащу, задушивши його на смерть. Після цього тріумфу її завжди возили на санях.
Життя на Півночі взагалі брутальне. Канібалізм серед білих ведмедів часто списують на глобальне потепління, але дорослі самці завжди вбивали і їли ведмежат, а іноді й дорослих самок. У 2004 році вчені задокументували випадок, коли дорослий самець проламав дах барлогу, вбив матір, залишив двох дитинчат під снігом і з'їв самку. Це не наслідок танення льоду; це їхня природа. Вони — жорстокі, адаптивні хижаки. Їхній світ не знає сентиментів. Нічий світ не знає.
Але, на честь людству можна сказати, що деякі з його представників таки намагаються зробити світ кращим. У 1973 році п'ять країн підписали Угоду про збереження білих ведмедів, заборонивши комерційне полювання на них і врятувавши вид від неминучого знищення. Але загроза не минулася: сьогодні головною проблемою для Ursus maritimus є втрата морського льоду через глобальне потепління. Розрахунки показали: якщо лід у Гудзоновій затоці розтане на один тиждень раніше, а замерзне на тиждень пізніше, самиця втратить в середньому 22 кг маси, що критично знизить її шанси вигодувати потомство.
Чи вимре білий ведмідь повністю у цьому столітті? Напевно, ні. Вчені прогнозують, що вони відступлять до Канадського Арктичного архіпелагу та Ґренландії, де лід тримається найдовше. Але вони не можуть просто вийти на сушу і почати їсти ягоди, як бурі ведмеді, бо тамтешні екосистеми не здатні прогодувати гіганта, який звик їсти по 2 кіло висококалорійного жиру на день. Якщо лід зникне, цей прекрасний, унікальний хижак просто припинить своє функціонування.
Література:
---
Amstrup, Steven C. (2003), Wild Mammals of North America: Biology, Management, and Conservation
Askenasy, H. (1994), Cannibalism – From Sacrifice to Survival
Bennett, John and Rowley, Susan (2004), Uqalurait: An Oral History of Nunavut
Bieder, Robert E. (2005), Bear
Born, Erik W. (2008), The White Bears of Greenland
Chester, Sharon (2016), The Arctic Guide: Wildlife of the Far North
Davids, Richard C. (1982), Lords of the Arctic: A Journey Among the Polar Bears
Derocher, Andrew E. (2012), Polar Bears: A Complete Guide to their Biology and Behaviour
Durner, George M. et al. (2011), Consequences of Long-distance Swimming and Travel over Deep-water Pack Ice for a Female Polar Bear during a Year of Extreme Sea Ice Retreat
Engelhard, Michael (2017), Ice Bear: The Cultural History of an Arctic Icon
Feazel, Charles T. (1990), White Bear: Encounters with the Master of the Arctic Ice
Fee, Margery (2019), Polar Bear
Gormezano, Linda J. and Rockwell, Robert F. (2013), What to Eat Now? Shifts in Polar Bear Diet during the Ice-free Season in Western Hudson Bay
Harington, C. R. (2008), The Evolution of Arctic Marine Mammals
Honderich, James Emerson (1991), Wildlife as a Hazardous Resource: An Analysis of the Interaction of Polar Bears and Humans in the Canadian Arctic, 2000 BC to 1935
Hunter, Luke (2011), Field Guide to Carnivores of the World
Keith, Darren et al. (2005), Inuit qaujimaningit nanurnut = Inuit Knowledge of Polar Bears: A Project of the Gjoa Haven Hunters’ and Trappers’ Organization
Laugrand, Frédéric and Oosten, Jarich (2015), Hunters, Predators and Prey: Inuit Perceptions of Animals
Mason, John (2015), Marine Mammals and Reptiles
Moore, Peter D. (2006), Tundra
Mulvaney, Kieran (2011), The Great White Bear: A Natural and Unnatural History of the Polar Bear
Nagai, Kaori (2023), Maritime Animals: Ships, Species, Stories
Nedkvitne, Arnved (2018), Norse Greenland: Viking Peasants in the Arctic
Schutt, Bill (2017), Eat Me: A Natural and Unnatural History of Cannibalism
Stirling, Ian (2011), Polar Bears: The Natural History of a Threatened Species
Wilder, James M. et al. (2017), Polar Bear Attacks on Humans: Implications of a Changing Climate
Брем, Альфред Едмунд (2000), Жизнь животных. Звери. Том 1
